12 січня виповнюється 145 років із дня народження Джека Лондона, справжнє ім’я якого було Джон Ґріффіт Чейні.

Своє життєве кредо Джек Лондон сформулював так: «Я волів би стати попелом, а не пилом! Я волів би, щоб моя іскра згоріла блискучим полум’ям, а не згасла під купою гнилі. Я волів би стати яскравим метеором, щоб кожен мій атом випромінював чудове сяйво, аніж бути сонною і вічною планетою. Функція людини – жити, а не існувати. Я не буду витрачати дні на те, щоб намагатися продовжити їх. Я використаю свій час сповна…»
Він зростав у бідній родині, рано почав працювати: продавав газети, прибирав у пивних павільйонах, у тринадцять років влаштувався робітником на консервний завод, але незабаром (щоб «остаточно не перетворитися на робочу скотину») пішов звідти. На позичені гроші Джек придбав стару шхуну та приєднався до ватаги «устричних піратів», які вели незаконний вилов устриць у затоці Сан-Франциско. У п'ятнадцятирічному віці хлопець уже цілком став дорослим. Згодом його переманив до себе Каліфорнійський рибальський патруль, і Джек із «короля піратів» перетворився на мисливця за «устричними піратами». Цьому періоду свого життя він присвятив «Історії рибальського патруля» (1906).
1893 року Джек найнявся матросом на промислову шхуну «Софі Сазерленд», щоб ловити котиків у водах Японії та в Беринговому морі. Це плавання подарувало йому чимало яскравих вражень, які згодом лягли в основу багатьох його морських оповідань та романів. Повернувшись через сім місяців додому, він працював робітником на джутовій фабриці, прасувальником у пральні та кочегаром. Того ж року відбувся його дебют на літературній ниві: 12 листопада Джек Лондон отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско за нарис «Тайфун біля берегів Японії».

1894 року, під час економічної кризи, він взяв участь у поході безробітних на Вашингтон, однак у Ніагара-Фоллсі був заарештований за бродяжництво і провів місяць у колонії Ері в Буффало. Перебування за ґратами виявилося для молодого хлопця важким випробовуванням, хоча, за його словами, «на світових шляхах і в жахливих безоднях людської деградації я не був жовторотим курчам».

Мандри Америкою та перебування в колонії сприяли тому, що Джек остаточно вирішив покінчити з минулим життям, насиченим важкою фізичною працею та поневіряннями, і присвятити себе виключно інтелектуальній праці – стати письменником.

Спочатку Джек відвідував Оклендську середню школу, а 1896 року вступив до Каліфорнійського університету, але через безгрошів’я вже після третього семестру змушений був залишити навчання.

Крутий поворот стався в житті Джека Лондона навесні 1897 року, коли «золота лихоманка», що розпочалася на північному сході Канади, покликала його на Клондайк. Золота він там не знайшов, проте отримав новий життєвий досвід і зібрав величезну кількість історій про долі місцевих жителів – золотошукачів, мисливців, авантюристів, аборигенів тощо.

Цей матеріал став його «золотим фондом», з якого він незабаром черпатиме матеріал для своїх найкращих «північних оповідань».
Перші історії цього циклу були опубліковані 1899 року. А в наступні роки вийшли друком перші книжки Джека Лондона – збірки оповідань «Син Вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Поклик дикої природи» (1903).
Величезний успіх мали також романи Джека Лондона «Біле Ікло» (1906) та «Мартін Іден» (1909). Другий із цих творів – частково автобіографічний, у ньому простежується складний шлях «хлопця з низів» до «майстра пера», а також до багатства і слави, які, втім, не принесли йому щастя.

У 1907-1909 роках письменник мандрував Океанією на власній яхті «Снарк». Ця подорож також дала йому чудовий матеріал для нових книжок, у тому числі для «Історій Південного моря» (1911).

В останні роки життя Джек Лондон переживав творчу кризу. Загострилися старі та додалися нові хвороби. 22 листопада 1916 року він помер на власному ранчо в Ґлен-Еллене (Каліфорнія).

«Жоден американський письменник, окрім Марка Твена, не мав більш романтичного життя, ніж Джек Лондон, – писав Ернест Гопінс. – Його передчасна смерть глибоко шокувала світ, який очікував, що він житиме і писатиме набагато довше…»